Людмила Таран

Україна

Поет, прозаїк, літературний критик, журналістка. Авторка збірок поезій: “Глибоке листя“ (1982), “Офорти“ (1985), “Крокви“ (1990), “Оборона душі“ (1994), “Колекція коханок“ (2002), “Книга перевтілень“ (2004) та книжок прози: “Ніжний скелет у шафі“ (2006) “Любовні мандрівки“ (2007), “Дзеркало Єдинорога“ (2009), “Артеміда з ланню та інші новели“ (2010). Авторка книжки літературно-критичних статей “Енергія пошуку“ (1988), книжки інтерв’ю “Гороскоп на вчора і на завтра“ (1995), книги статей та інтерв’ю “Жінка і чоловік: долаючи стереотипи“ (2002). Упорядниця, авторка статей до книги “Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко. Фрагменти творчості й контексти“ (2002). Добірки поезій перекладалися англійською, литовською, польською, російською мовами, проза – литовською та чеською. Член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат мистецької премії “Київ“ ім. Євгена Плужника (2005), премій ім. О. Білецького (1996), ім. Василя Мисика (1996). Від любові й від болю заплющені очі… (Уривок із роману «Дзеркало Єдинорога») …Джазмени вибігли на сцену, де на них уже зачекалися їхні інструменти: струменіло нетерпіння. Сніжана дивиться на музикантів, і лише від одного їхнього розкутого вигляду, постав, рухів тулубом і ногами їй відразу стає затишно й радісно. Наростає хвиля піднесення й зворушення. Хіба не цього так бракувало їй у щоденній рутині? О, життя, ти — карамелізована отрута, ти плач і сміх… Азартне покивування, підморгування один одному, заохочення, наче безневинне спокушування, кивок головою до звукооператора, простодушні, відкриті міміка і жести — усе це здіймає в душі Сніжани щось призабуте, притлумлене. Тенор-саксофон своєю імпровізацією відшукав, відгадав — одразу, без жодного вступу, без намацувальних підготовчих жестів — те, що прагло вирватися із душі Сніжани, а вона не давала йому вихлюпнутися. І зовсім не тому, ніби чогось боялася. Просто вона не знала самої себе: до свідомості, наче до поверхні води, долинали зо дна тільки слабкі сигнали. Бас-гітарист підхоплює переливи синкопів, наче вивертає мелодію навиворіт, і вона спалахує яскраво-червоною підкладкою, прихованою досі. Труба заливається десь ніби в горішніх просторах, мелодія спалахує приском, опадаючи згори вниз, розлітається віялами іскор. О життя, ти сміх і плач. Я палахкочу, я згораю! Сніжана відчуває, що хлопці й справді дивовижним чином виводять саме ту мелодію, яка була в ній, підхоплюють виплекане в її глибині, а вона й не здогадувалася про своє багатство. Хлопці захлинаються щастям, у їхній свободі — могутній спонукально-заохочувальний поклик. То з одного, то з іншого чола зриваються краплі поту (добра гра!), і бас-гітарист устигає відривати від рулона паперового рушника клапті, темпераментно витираючи лоба в короткі проблиски пауз. Звуки — наче бризки киплячої ароматної олії. Груди стугонять, резонуючи в унісон. Синкопи відлунюють млостю і жагою, невинністю й знадливістю. Ошляхетнена хіть, сублімація — хоч як назви: так палає радість життя. Ці люди, думає із тихою заздрістю Сніжана, знають, заради чого живуть. Їм усе зрозуміло. Їхня міміка, їхні гримаси під час гри здаються, на перший погляд, некрасивими і стражденними. Неначе від болю. Або — ніби під час любощів. Музиканти заплющують очі, і кривляться, обличчя береться мімічними зморшками. І ось після цього розгорнутого приголомшливого вступу виходять вони: солістка і соліст. Вона і Він. Сніжану з перших акордів осяває спалах дивного упізнавання. Голос солістки обіймається з голосом соліста, вони перезиркуються — ніби викрешують іскри. Проста чорна сукенка, напівзаплющені очі, білі худі руки, що обнімають мікрофона — такою була Вона. Очі час від часу заплющені, наче від любові чи болю. Великі срібні жагучі сережки грають обіч високої шиї співачки. Кохалися привселюдно голосами. Роз’ятрена пристрасть, щемливі туга, сум і страждання — вони це дивовижно поєднали, віртуозно здіймаючись разом до контрапункту. Привселюдне злиття душ, братання духу, витворення спільного плину крові. Накладання астральних тіл, увіходження у вертикаль. Ось Вона пішла ніби впоперек основної мелодії, хриплувато-грубим, підсвіченим пристрастю, голосом — спалахнули бездоганно білі зуби, синхронно бризнуло сяйвом срібло сережок, а коли нарешті, ніби повернувшись із неба на землю, Вона розплющила очі, спалахнули їхні білки. Вони удвох переходять падоли, видолинки, узгір'я, разом рухаються до вершини, не боячись упасти долу. Перламутрові переливи голосів раптом обертаються мало не риданням, та через мить срібної печалі переливаються соковитою радістю. Ніби перекидаються обручами, охопленими полум’ям, і вогонь не обпалюває їх, а розпалюває. Здавалося, своїм співом вони наповнюють велетенську шовкову білосніжну кулю, яка ось-ось — і піднесе цілісінький зал. І саме тут, у цей момент, Сніжана відчула: вона остаточно виздоровіла. Вона — жива. Вона готова жити далі.