Як кит став вусатим. Як верблюд став горбатим.

Анотація

Це не проста книжка, а книжка-перевертачка, тобто, казки у ній не йдуть одна за одною, а книгу потрібно… перевернути з ніг на голову, як і всі свої упередження щодо Кіплінґа!

Чи знали ви, що з початку часів кит, як найбільша у світі тварина, поїдав усе-усе, що лише бачив? Їв він сигана і катрана, їв омара і кальмара, їв ската і його брата, їв осетрину і камбалину, їв білугу і севрюгу, а ще мокрель і форель, ба навіть сильно-пресильно вертлявого вугра. Всю рибу, яку тільки міг знайти кит, він їв на повен рот – отак-от! – доки у всьому морі зостався тільки один малесенький рибун…

Саме отой рибун-балакун і намовив кита з’їсти… людину! Ще й вказав координати плотика посеред моря, на якому сидів моряк у самих тільки брунатних штанцях із підтяжками….

Але не хвилюйтеся, любі мої, моряк дав собі раду і навіки відучив кита роззявляти рота на щось більше за планктон. Як це йому вдалося – читайте у казці!

А тепер – про верблюда. Так от, з початку часів у нього була рівнесенька-гарнесенька спинка, і ні про який горб навіть не йшлося. То ж за які такі гріхи і хто саме нагородив його такою «прикрасою»?

Розповідаю! Насамперед ви маєте знати, що верблюд той був страшенно лінивий і пихатий, і коли хтось лише намагався до нього заговорити, завжди говорив «Пхе!»

А кому ж це сподобається? Таке ставлення (і лінощі!!!) обурили найперших тварин, які кликали верблюда допомогти їм на початку створення світу: і коня, і вола, і пса, і врешті й Джина – господаря Пустищ…

Саме тут усе й почалося… Неймовірна казка про те, як шкідливо для здоров’я «пхекати» і лінуватися від Ред’ярда Кіплінґа не залишить байдужим нікого!